[sticky post]Рабство по сусідство з Олімпіадою (навіяно підготовкою до "Сочи-2014")
valery_drotenko
Знайомі зі Ставропілля передають наступну інформацію:


Попередження гостям Олімпіади та жителям Сочі, Краснодарського й Ставропольського краю !

Уже взимку 2014-го відбудеться Олімпіада в Сочі, на яку було виділено колосальні суми. Обстановка у Ставропольському, Краснодарському краї вкрай нестабільна. Для забезпечення "порядку" під час Олімпіади буде залучено велику кількість співробітників спецслужб, оскільки існує висока ймовірність терористичних актів. Однак, у самих Сочі, а також ПКФО, Краснодарському краї щодня зникає безліч людей, більшість із них потрапляє у рабство на цегельні заводи Північного Кавказу. Люди там працюють бува десятки років по 12 годин на день без вихідних і без зарплатні, їх б'ють та усіляко принижують, доки вони остаточно не втрачають здоров'я чи не втікають. Работоргівців та вербувальників співробітники поліції відпускають на місці злочину, кримінальні справи не заводять, оскільки кожна заведена кримінальна справа стане лише підтвердженням того, що бізнес із продажу людей у Росії процвітає - й керують ним органи влади.

Людей продають по 15-20 тисяч рублів. У Росії пошуком і звільненням рабів займається некомерційна волонтерська організація "Альтернатива", більш докладно про нашу діяльність ви можете дізнатися на сайті http://kupiraba.ru/ За рік існування організацією було звільнено понад 100 осіб, проте на заводах таких людей кілька тисяч. Тільки в одному Дагестані (Північний Кавказ) існує бпонад 600 цегельних заводів, на них трудяться громадяни найрізноманітніших країн, серед яких Україна, Білорусь, Молдова та інші. У організації "Альтерантіва " є безліч доказів того, що співробітники правоохоронних органів пов'язані з цим " бізнесом" , іноді вони самі і продають людей. Співробітники поліції самі ж і говорять, що Кавказ - це інша країна, і вони не хочуть втручатися.

Жоден із рабовласників не був притягнутий до кримінальної відповідальності. Люди вербуються практично у кожному регіоні країни - на ринках, вокзалах та інших громадських місцях, де їм пропонують роботу, обіцяючи більшу заробітну плату; деякі потрапляють туди, випивши кави з малознайомими людьми у кафе. Якщо ви потрапите в рабство - не чекайте допомоги ні від поліції, ні від посольства, у кращому разі вас відпустять за викуп.

Офіційні органи влади Білорусі, як і влада Росії, ігнорують проблему знаходження її громадян у рабстві на Кавказі. Керівник незареєстрованої партії "Свобода" Сергій Висоцький на початку листопада приїхав на Кавказ не тільки для відвідин Першого З'їзду Слов'ян, але й для того, щоби проїхати кілька місць, де, за його інформацією, утримувалися у рабстві громадяни Білорусі. Він звернувся за допомогою в розшуку і звільненню людей до Романа Скорохода, голови Відділу на КМВ "Союзу Слов'янських Організацій Ставропілля" (Желєзноводськ) . Разом із одним із активістів руху "Альтернатива" Валерієм Березанцевим вони виїхали на кілька кошар у пошуках людей за інформацією Висоцького Сергія Все це відбувається в межах 100 км від курортів Кавказьких Мінеральних Вод.

Якщо ваші родичі або знайомі опинились у рабстві на Кавказі. звертайтеся за тел. керівника "Альтернативи" 8964-573-72-07 або у групу Вконтакті http://vk.com/alternative_moscow
Вся діяльність організації добровільна, і жодної допомоги державні органи їй не надають.


На фото - стаття з передовиці місцевої ставропільської газети, назва котрої красномовно говорить сама за себе.

[reposted post]Нас ещё битвы великие ждут
gorgona
gabblgob
reposted by valery_drotenko
Автор: Вадим Давыдов

Нужно смело взглянуть правде в глаза: нашей цивилизации угрожает нешуточная опасность. Своеобразный «интернационал» врагов свободы, радикальных упростителей, ретроградов и мракобесов, в порыве фрейдистской откровенности сравнивающих себя с «загнанной в угол крысой», лихорадочно пытается нащупать пути консолидации перед лицом полного и окончательного поражения. Далее...


Одеський моральний авторитет: про-російська меншість Одеси не здатна до компромісу, готова лише бити
valery_drotenko
Щойно (о 22:50 5 травня 2014р.) під час ефіру студії «Шустер LIVE» один з моральних авторитетів Одеси, психолог Борис Херсонський змалював психологічний портрет про-російськи налаштованого мешканця Одеси як особи, не здатної і не бажаючої компромісу, і налаштованої до фізичної помсти та виключно силового вирішення питання.
Сьогоднішній випуск «Шустера» було приурочено до трагічних подій в м.Одеса 2 травня 2014р. Поза усіма широковідомими банальностями та, подекуди, неприхованим самопіаром і брехнею декотрих учасників програми, було піднято важливе питання – Одеса, з котрою упродовж всього радянського та пост-радянського періоду асоціювався імідж космополітичного міста, толерантного до усіх представників різних національностей, що його населяють чи відвідують, вже ніколи не буде такою, якою була до подій 2 травня. Зокрема, місцева громадська активістка Зоя Казанжи підняла питання «як тепер зшивати місто», у чому з нею погодилися неоднозначно-одіозні Світлана Фабрикант і Олексій Гончаренко.
Борис Херсонський, котрого як морального авторитета м.Одеси запитали щодо можливості залагоджування конфлікту і зшивання, провів паралелі з Другою Світовою війною, коли на поверхню сплила прикра істина – не існувало дружби народі в Одесі, оскільки переважна більшість не-євреїв не стала на активний захист упосліджуваних гітлерівцями євреїв, а дехто навіть активно долучився до переслідування останніх.
«І якщо з прихильниками єдиної України ще можна розмовляти – вони розважливі, розуміють неоднозначність ситуації та готові до компромісів, то позиція про-російських активістів виключно радикальна – вони бачать можливе рішення лише з позиції сили, вони хочуть когось бити».
Від автора
Я давно не дивлюся Шустера, і навіть не знаю, чим пояснити мою витримку цього разу. Мабуть, все ж таки небайдужості й надзвичайної особистої цікавості до теми міста, котре вважаю рідним. З особистих спостережень, маю зазначити, що місто давно вже не є настільки толерантним.
Мої батьки, котрі навчалися в університеті ім.Мечникова в 70-х, ще дійсно встигли застати «ту Одесу», від 10% до 30% населення котрої все ще складали євреї – не дивлячись на Голокост, погроми зламу XIX-XXст. та латентний совєтський анти-семітизм. Мені ж, що вчився там у 1990-х, дісталися лише «об’їдки» та «уламки» колишньої етно-яскравості та толерантності, котра трималася на не-російському населенні Одеси, котре (будь-коли) переважало російську його частину. Більше того – в Одесі зникали етнічні рамки, принаймні, для тих, хто успішно успішно інтегровувався в це місто, «асимілюючись» під його неписані ритм, культуру і традиції. До прикладу, вишукана недбалість одеситів підозріло схожу на італійську – попри той факт, що останніми «корінними» італійціями були залишки тутешньої генуезької колонії, пік людності котрої припав ще на XIV-XVст., цю рису дбайливо плекали й передавали усім, хто переїздив до міста і затримувався тут досить надовго, щоб пройти «окультурення» (до речі, колись проваджав з дискотеки одну таку корінну одеситку з італійським прізвищем). Таким чином, на відміну від Києва, котрий упродовж останніх 20 років подвоївся чи потроївся, приток «свіжої крові» до Одеси був у межах потужностей, котрі піддавалися «ободесичуванню». Тому, «знеєвреєння» Одеси упродовж 90-х, хоч і було помітним, але не урвало традицій «окультурення» приїжджих. Хоча, ще з часів горбачовської Перебудови тут було помічено зростання жлобства, однак, це було загальним явищем тих часів.
Однак, швидшим за знеєвреєння була українізація Одеси. Причому, для більшості місцевих «росіян» вона відбувалася непомітно, оскільки всі новоприбулі «українці» дотримувалися виключної російськомовності (чи, бодай, «одесько-мовності») у більшості сфер життя. Зокрема, більшість моїх колег на останньому місці роботи дізналися що я родом з «україномовної периферії» лише через рік спільної роботи, коли мені раптом зателефонував батько і я, задля експерименту, того разу не став переходити з ним на російську. У декого був культурний шок.
Думаю, я достатньо деталізував свою тезу про те, що толерантність міста трималася виключно на толерантності не-російської частини його населення. Навряд чи хтось теревенитиме й далі про толерантність, якщо згадає розтрощений Марковим «череп націоналіста» 2007р. та випадок із бикування місцевої гопоти у супермаркеті, де вони раптом почули українську мову на касі 2012р.
Важко подати єдиний психологічний портрет про-російського «сепаратиста» з Одеси – це і етнічні росіяни з числа колишніх військовослужбовців та їхні сім’ї (ареал концентрації, зокрема, Шкільний аеродром), і просто люди (різного віку), котрі не здатні знайти себе у світі, що змінився після розпаду СРСР. Спільним поміж них, мабуть, є лише те, що вони дивляться російське ТБ і в усіх власних негараздах звинувачують українську державу (хоча, в російській державі вони навряд чи були б успішнішими) – принаймні, настільки я можу судити за зрізом моїх власних знайомих, тому даруйте, якщо соціологія не точна. Однак, попри нелюбов до держави, у якій живуть, ці люди до певного часу її (держави) не помічали. Останні події змусили їх зробити вибір: вочевидь, у нових умовах їм теж доведеться ставати толерантними, зокрема, до іншої мови, до інших поглядів, тощо. Але, принаймні, поки що, вони готові лише до толерантності оточуючих щодо них, але не навпаки.
 

Знаю, что нужно сегодня мужчине от женщины
valery_drotenko

Про останній візит Шевельова до України
valery_drotenko
В якомусь там році (коли у Львові був Конгрес МАУ) покійний академік Я.Ісаєвич прикомандирував мене до проф. Ю.Шевельова: я був тоді науковим співробітником Інституту суспільних наук АН УРСР і мав супроводжувати його під час конгресу. Оскільки у Юрія Володимировича був перманентний конфлікт із одним із організаторів Конгресу, який втілювався у постійні мілкі підсирання Юрію Володимировичу, я, окрім організації пересування ЮВШ по Львову і за межі, мав ці свинства полагоджувати. А я був не в курсі войни і регулярно впадав у ступор, від ницості і безсовісності організаторів оцих подлян. У Львові ЮВШ якось тримався і тримав мене. Але вже на конгресі у Харкові, коли йому вчергове не дали слова на пленарному засіданні - він зірвався і в якійсь маленькій, забитій по стелю студентській аудиторії виголосив лише короткий анонс свого виступу і попросив мене вивести його з університету. Але організаторам МАУ і головному подлянщику все це зійшло з рук. ЮВ лише написав короткого нищівного листа Ісаєвичу і на тому справа затихла.
А ще в мої обов'язки входило розказувати професору про всі особливості тодішньої укр. дійсності і робити це треба було з гумором. Далі - ліпше: я дозволяв собі кпити з САМОГО ЮВШ і він це терпів, а у відповідь знущався з мене. Але акуратно, бо дороги у Львові знав я, а не він. Орієнтувався він поганенько і я цим користався.
У Львові, незважаючи на те, що йому теж не дали слова на пленарному засіданні, він прочитав блискучу доповідь у С.Павлюка в Музеї етнографії, а в антрактах між засіданнями ми катались з ним по Львові і поза межі Львова і він розказував мені про своє життя-буття і про людей, які зустрів на своїй дорозі у Львові. Говорив він фантастичною літературною мовою, східним варіантом української мови, який я пізніше чув лише один раз у православному храмі у Вашингтоні від двох старших співробітників радіо Свобода. На жаль, ця чарівна і незвична для нашого вуха мова - її синтаксис, фонетика і морфологія вже померли, або точно помруть з останім східняком за кордоном.
А тепер по темі: ми були у Вірменському соборі (тоді там був запасник картинної галереї) і нам працівники показували картини, які ніхто не бачив понад 50 років, ми були театрі Заньковецької, в НТШ (Радянська, 24) обійшли усі собори і церкви, які нам таки відкривали, були в Історичному архіві в Бернардинів і т.д. і т.д. і нарешті - на вулиці Конопніцкої, де він показував мені будинок, в якому він мешкав з матір'ю короткий час. Добре, що там є та дошка.

А тому - Подольчачці і всім хто її встановив - ура і многая літа.


http://www.radiosvoboda.org/content/article/25204023.html?fb_action_ids=709681865711120&fb_action_types=og.recommends&fb_source=other_multiline&action_object_map=%5B701896459830050%5D&action_type_map=%5B%22og.recommends%22%5D&action_ref_map=%5B%5D

/джерело/

Щурі тікають, чи «еліта» терміново готується до зачистки Євро-Майдану?
valery_drotenko



Щурі тікають, чи «еліта» терміново готується до зачистки Євро-Майдану?

Наступні три повідомлення надійшли з трьох незалежних один від одного джерел – простих киян, що стали свідками наступних сцен.

VIP-пасажири в Жулянах

у аеропорту «Київ» у Жулянах, надвечір у вівторок біля міжнародного терміналу спостерігається небачене пожвавлення. Суть в тому, що практично одна за одною прибувають дорогі автівки з номерними знаками серій АН, АЕ, АХ, ВВ, ВН.

Пасажири німецьких лімузинів, у супроводі охорони прямують до виходу для посадки на так звані чартерні рейси (так скромно називають польоти приватних або орендованих багатіями комфортабельних літаків на 10-15 пасажирів). В основному це жінки та діти. Обслуга через зелений коридор митниці проносить і власноруч завантажує чисельні валізи, а також спеціальні вольєри з домашніми тваринами. Серед проводжаючих наш інформатор впізнав декількох впливових членів найбільшої парламентської фракції.

Кінцеві пункти призначення VIP-рейсів - це столиці низки європейських країн, а також Москва та чомусь Мінськ та Пекін.

На нашого співрозмовника вся ця метушня справила враження термінової евакуації. Звичайно, це ще не ажіотаж, але дуже серйозний сигнал. Повторююсь, потрібна дія. /Джерело – Зорян ШКІРЯК/.

Підозрілий контроль документів на Повітрофлотському проспекті

Вчора о 4.30 повертались додому. НаПовітрофлотському стояло 4 автівки ДАЇ разом. Зупиняли всіх. Зупинили Вітю, правда, тут же відпустили, навіть документи не подивились. Через 2 квартали ще на машна ДАЇ. 4 машини можуть легко перекрити проспект.

Приватний гелікоптер над «Звіринцем»

Щойно мій співробітник додав, що бачив приватний вертоліт (десь о 10:20 - 10:30) коли їхав по Південного мосту – вертоліт розвернувся над о.Великий (той, що між Дарницьким та Південним мостами) і пішов на посадку в район приватної елітної забудови поблизу монумента "Батьківщина-Мати". Співробітник їздить на роботу весь час цим маршрутом, приблизно в однаковий час і бачив подібну сцену вперше. Не виключено, що гелікоптер забирав звідти ще одну "VIP"-сім'ю на Бориспіль чи Жуляни.

Що з цього слідує?

1.       Варіант перший: можливо, ми маємо справу з таким собі VIP-флешмобом чи ж дехто настільки вдало «відпрацював» рік, що вже розпочав різдвяні канікули.

2.       Частина «еліти», котра відчуває «опалу» побоюючись переформатування влади у зв'язку з «переорієнтацією» на Росію, намагається убезпечити себе заздалегідь.

3.       Найгірший варіант – «еліта» щось знає про плани влади з силового варіанту вирішення «Євромайданної» проблеми (раз і назавжди), тому намагається бути подалі від епіцентру подій.

4.       І, варіант четвертий, "полегшений" - інформація від Шкіряка є "баяном", а решта фактів - просто співпадіння (хоча новину вже передрукувала купа видань).

Хотілося б сподіватися, що все це чисті співпадіння або ж «привиділося», однак, не виключаймо третій варіант.


Щодо перспективності туристичної розкрутки Молдови українськими силами
valery_drotenko

(присвячується відповідній події, зберігаю тут, щоб не загубився, в оригіналі полишено як коментар)

Щодо сабжу, мені хочеться зазначити наступне:
 1) ми набагато більше схожі, ніж відмінні;
 2) ліквідація негативного іміджу румун-молдаван - наше (українське) завдання, оскільки є передумовою налагодження добросусідських стосунків та зведення на 0 ворожості (румунського іредентизму);
 3) більше того, подолання взаємної неприязні - неминуче, оскільки інакше наші прикордонні регіони (і їхні теж) приречені залишатися депресивними і "глухими";
 4) взаємна "розкрутка" і налагодження взаємного туристичного трафіку цьому сприятиме.
 5) понад те, чисельність української діаспори (особливо у Молдові) теж може бути використано: самою Молдовою - як можливість "фракціювати" поки що монолітний (тому що російськомовний) совковий електорат на нац.під-фракції (окремо - українська, єврейська, російська).

Молдавський трафік до нас є, і, можливо, буде, однак, є реальні перспективи, що він з роками зменшуватиметься (див. "Кілометрові черги на кордоні біля Паланки та Тудора" - якщо нашим митникам/прикордонникам ніхто не дасть по шапці, і такі черги залишатимуться, заможні молдавани "перемкнуться" на Туреччину,

Падіння непрестижності гомосексуалізму - ще один крок на шляху закріплення матріархату
valery_drotenko
(текстовий супровід до презентації на Майдан-Reload 01 жовтня 2013р.)
Щоб збагнути мою позицію, варто трохи ознайомитися з «мотчастиною», а саме – стосунками між чоловіком і жінкою в первісному людському стаді. Чому ми «копаємо так глибоко»? Насправді, не так уже й «глибоко» - історії людства як цивілізації налічується (за різними даними) від 50 до 100 тис. років, тоді їй передувала еволюція нашого біологічного, що тривала мільйони років. І, за великим рахунком, з тих пір мало що змінилося, а надто – інстинктивна прошивка; особливо це стосується інстинктивної прошивки людських самок (або жінок).

Біологічне призначення самця – запліднення самок, призначення самки – виношування, народження й турбота про потомство. Прихована, неочевидна функція самок – природній добір самців, і тут варто розглянути ієрархію людського первісного стада.

У первісному стаді існувала чітка чоловіча ієрархія. На чолі стада стояв вожак – фізично найсильніший, найхитріший, найнахабніший, найбільш конфліктно стійкий самець (або «альфа»). Наступні за щаблем були високорангові самці – ті, хто міг претендувати на місце вожака, з приблизно схожими характеристиками.

Щаблем нижче ішли середньорангові самці – вони не були настільки успішними у конфліктах з іншими самцями, однак, мали вищі середніх навики з добування здобичі (полювання, рибальства, тощо).

На самому нижньому щаблі розташовувалися низькорангові самці – вони не мали ані хисту до полювання, ані не здатні були відбирати здобич у інших самців.

Осторонь цієї ієрархії розташовувалися людські самки. Вони беззастережно й безумовно (задарма) віддавалися вожакові (вожака «хотіли» усі), також охоче – високоранговим самцям; середньоранговим самцям вони віддавалися лише взамін годування, низькоранговим – не віддавалися взагалі (хоча, годування приймали, але «динамили», і в разі спроб тих самців взяти їх силою здіймали галас, на який збігалися середньо- та високорангові й відганяли невдаху).

З появою зброї, шанси вожака та високорангових на відбір здобичі у середньорангових значно впали, й еволюція пішла (поступово, не одразу) у напрямку більшої соціалізації, росту згуртованості. Чоловіки усередині племені замість конфліктувати один з одним стали об’єднуватися для більш продуктивного полювання чи захоплення територій у іншого племені. Замість егоїзму, нахабства, конфліктності (емоційних, первісних інстинктів), почали набувати цінності (й, відповідно, виховуватися) такі риси, як альтруїзм, взаємодопомога, виручка та, все більше, логічне мислення. В результаті цієї еволюції (у котрій були задіяні виключно чоловіки), самці людського виду почали мислити логічними ланцюжками. Іншими словами, зменшувалася примативність чоловіків (тобто, віддаленість від приматів): примати керувалися у своїх діях більше емоціями, чоловіки – розумом.

Оскільки функцію взаємодії з зовнішнім ворожим середовищем повністю перебрали на себе чоловіки (так природніше), жінки мали менше можливостей розвинути низькопримативні якості, відповідно, жінки є:

·         Емоційними;

·         Егоїстичними.

Ієрархія статевих преференцій жінок не змінилася, але, ще до виникнення великих цивілізацій, щойно частка низькопримативних чоловіків (шаман, вдалі мисливці/землероби/рибалки, тощо), котрі, як правило, походили з середньорангових, стала значною, вони почали турбуватися тим, як закріпити за собою жінок, оскільки останні, як і в первісному стаді, воліли народжувати від вожака/високорангових, тоді як піклуватися за їхнє потомство й годувати їх (та саму жінку) мусили, здебільшого, середньорангові (що вожак, що високорангові не вважали за обов’язок це робити, навіть якщо діти були їхніми). Так поступово люди прийшли до моногамії та сім’ї, де чоловік є «вожаком» (відповідно, має найвищий ранг в очах жінки, тому вона його кохає, і народжує дітей виключно від нього). Для «укріплення» цього з’являлися й удосконалювалися релігії, (у т.ч.) закони, шлюб та інші інститути й атрибути цивілізованого суспільства.

Врешті-решт, цивілізація, котра найуспішніше змогла налагодити «корекцію» природного добору на користь низькопримативних (=християнська) сягнула такого рівня розвитку й добробуту, що змогла собі дозволити доти просто нечувану й громіздку систему соціального забезпечення. Як і у більш ранніх подібних випадках, щойно агресивність зовнішнього середовища вдавалося знизити до мінімуму, провідна роль чоловіків взагалі (та низькопримативної їх частини – зокрема) переставала бути очевидною; з іншого боку, у випадку з християнською цивілізацією (з досягнень якої «стартувала» також японська, південно-східно- та далеко-східно-азійська цивілізації, а також намагаються присусідитися певні сегменти мусульманської цивілізації), наука й техніка почали випереджувати релігію, тому остання швидко втратила свої позиції. З’явилася така собі ілюзія-ейфорія, що тепер уже «можна все», що поступово призвело до запровадження нечуваних доти усілякого роду прав і свобод, верховенство котрих почало подекуди затьмарювати здоровий глузд.

Особливою віхою стало запровадження всезагального виборчого права (зокрема, жінок), котре було з великою натяжкою обізвано «демократією». Вдумайтеся – прийняття рішень, котрі потребують відповідальності й керування розумом, було віддано усьому населенню – і низько-, і високо-примативному (куди «со всєй сілой» входять жінки (с), Жванецький). З тих пір починається доба відліку демократії у її нинішньому сенсі як спотвореної форми правління, котра проявляється у груповому егоїзмові окремих верств населення та деградації політиків до банального популізму і нездатності виносити потрібні (а значить, не завжди схвалювані усім «плебсом»), критичні для виживання/оптимального розвитку країни/суверенної території політичні рішення.

Наразі, переважна більшість країн сучасної християнської цивілізації (за рідкими й неповними винятками) скочується у гіпер-аналог первісного людського стада, де держава (котра має змогу конфісковувати й розпоряджатися значною, якщо не більшою часткою доходів населення ) відіграє роль такого собі сурогатного вожака мега-племені, на котру «моляться» усі жінки, чоловіче ж населення (шляхом штучної й позірної «ґендерної рівності») все більше опускається до рівня середньо- та низько-рангового, котре жінки все більше зневажають (оскільки їх все більше утримує, а також дозволяє їм дискримінувати та визискувати чоловіків держава) , відтак, не можуть їх кохати/хотіти апріорі. Єдина проблема – цей сурогатний вожак ще не навчився їх (жінок) запліднювати, хоча, у Швеції вже практикують штучне запліднення лесбійських пар (цікаво, той факт, що сперму доводиться десь брати «на стороні», там вважають тимчасовою проблемою, над якою «ми работаєм»).

Особиве місце у цій сучасній спотвореній моделі посідає феміністичний рух – поки що радше зародковий на теренах СНД (хоча щедро фінансується з-за кордону), він має безумовну, підсвідому (правильніше сказити – «безсвідому», тобто «безмозу») підтримку з боку жіночого населення, котре прагне емансипації. Насправді, «двигуном» та ідеологами феміністичного руху, як правило, стають жінки, котрі з тих чи інших причин не цікаві чоловікам взагалі (з тих чи інших причин), або ж цікаві не тим чоловікам, котрі були б цікаві їм. Із заздрощів до решти жіноцтва та ненависті/зневаги до усього чоловіцтва, вони, замість змиритися з власною долею й природним добором, увесь свій запал вкладають у задурювання нормальних жінок. До останніх лише на старості років почне доходити, що вони позбавили себе природньо властивого самкам людського виду щастя материнства та змарнували життя на стервування і знущання над чоловіками, від котрих могли б мати дітей, кохати, й котрі б залюбки піклувалися б про них, замість мати розбиті ними серця.

Для багатьох викладене мною викличе внутрішній спротив – не дивно, оскільки кардинально відрізняється від панівного дискурсу: у офіційній політиці ніхто не ризикне заїкнутися проти феміністок (бо у багатьох країнах тебе (1) тут же «заклюють» колежанки-жінки, (2) програєш наступні вибори, якщо взагалі (3) не муситимеш подати у відставку); навколо-феміністичні громадські організації щедро фінансуються, а відтак – мають підтримку в медіа (де, між іншим, теж чимало емансипованих жінок); у масовій культурі непропорційно демонізується образ чоловіка та ідеалізується образ жінки (без проведення чіткої різниці між низько- та високо-примативними їх підвидами, котра, насправді, є суттєвою і вирішальною).

Яке це має відношення до закону 2342? Опосередковане і пряме водночас. Якщо зараз у суспільній думці існує чітке табу на гомосексуалізм (головно, серед чоловіків), то запровадження подібної «новели» поступово призведе до сприйняття цієї ознаки низько -ранговості як чогось цілком нормального (а то й, взагалі, престижного). У поєднанні з тим колосальним соціальним навантаженням, котре відчувають низькопримативні середньорангові українські чоловіки, воно запропонує оманливий «шлюз», додаткову «віддушину» тим, для кого сучасна криза сімейних цінностей та українських державних та соціальних інститутів перетворила шлюб на пекло (а не надійний тил). Все більше чоловіків «тікатиме» у гомосексуалісти.

А що ж феміністки? А ці тішитимуться (тепер вже офіційної) статистикою зростання геїв серед чоловіків і отримуватимуть ще один "жирний" аргумент на користь того, що «чоловіки – ущербні, низькопробні, слабкодухі й слабкотілі істоти", що, вірогідно, ще більше сприятиме розвалу інституту традиційних сімей.

Чим це врешті-решт закінчиться для української цивізіції (зокрема) та європейської (загалом)? Найвірогідніше – занепадом та колонізацією іншою, більш високопримативною і менш матріархальною цивілізацією (найвірогідніше – ісламською, африканською чи азійською). Те ж саме відбувалося з Римською імперією, давньо-грецькою, єгипетською, вавілонською, урартською, хетською та іншими цивілізаціями, про декотрі з яких не дійшли навіть урізані відомості, а скільки їх було... До речі, те, що роблять феміністичні рухи в країнах Заходу, настільки підозріло гарно співпадає з планами/бажаннями ісламістів, що «видне око» припускати, що частково ті рухи ними ж (ісламістами) й фінансуються.

Це треба читати

1.       Анатолий Протопопов. ТРАКТАТ О ЛЮБВИ, как е’ понимает жуткий зануда. http://protopop.chat.ru/tl3.html

2.       В.Р. Дольник. Жизнь - разгадка пола или пол - разгадка жизни? http://vivovoco.rsl.ru/VV/PAPERS/ECCE/SEX.DOL/DOLSEX.HTM

3.       Олег Новоселов. Женщина. Учебник для мужчин. http://www.proza.ru/avtor/drone

4.       Андерс Аслунд. Як Україна стала країною з ринковою економікою й демократією. (2009р.), підрозділ «Обмежені соціальні здобутки» (про чоловічу смертність). http://www.ukrainereforms.info/?p=480

5.       Андерс Аслунд. Як будувався капіталізм (2007р.) - http://www.ukrainereforms.info/?p=196 , аналогічний підрозділ.

6.       Современный мужчина – это пожизненный раб (04/09/2010) http://poslezavtra.com.ua/sovremennyj-muzhchina-%E2%80%93-eto-pozhiznennyj-rab/ (обговорення статті в українському інтернеті).

7.       Современный мужчина это пожизненный раб. Поэтому Россия вымирает. (08.01.2012, у продовження теми) - http://www.lazarev.ru/recomended/33-reccomended/218-2012-01-08-14-00-12.html

Матеріали для презентації

Карикатура з «Тижня» про тривалість життя чоловіків

http://tyzhden.ua/Gallery/89753/8#gallery2 - як тривалість життя чоловіків 68років, якщо 2006-го вона була 62.5?

Мій коментар до ілюстрації:

Версія 1: Бабці «мучітєльно і больно» за марне «розпилювання» свого чоловіка упродовж всього життя, за що він передчасно й помер (версія «інфаркт міокарду від систематичного створення нестерпної психологічної обстановки у сім’ї»).

Версія 2: Чоловік був низькоранговим високопримативним, п’ючи для того, щоб підвищити ранг; бабця його кохала саме за цю «емуляцію» високоранговості за рахунок алкоголю (внаслідок зловживання яким він і помер); бабця так і не «роздуплилася», що змарнувала все своє життя на продовження безперспективної генетичної лінії.

Звідти ж – про ґендерну «нерівність»

http://tyzhden.ua/Gallery/89753/6#gallery2

Українських жінок зображено як парасольки, котрими чоловіки ніби-то прикриваються від дощу (котрий символізує життєві негаразди – аналог міфу про «все життя за широкою спиною жінки»).

Чесно – я не одразу помітив дощ, інакше вже, було, зрадів (і здивувався) що в такому «правильному до нудності» журналі, як «Тиждень» зобразили жінок, що сидять на шиї у чоловіків (так було б правильніше й більше відповідало дійсності).

Зазначимо, що зображені «Тижнем» випадки теж трапляються; головний принцип (чи раціональне пояснення) для обох випадків наступне:

1.       Якщо чоловік – середньоранговий низькопримативний, то радше варіант з «сидінням на шиї» (точніше, «виїжджанням», паразитуванням, експлуатацією) ;

2.       Якщо жінка (керуючись застарілою інстинктивною прошивкою) хибно ідентифікувала нікчему з високими амбіціями як високорангового й покохала його - так, вона усе життя «заноситиме йому зад» і буде йому сліпо віддана (ну, принаймні, доки їй не відкриються очі, або ж нею не зацікавиться реальний (а не підробний) високоранговий).

«Сіндром благароднава алєня» або «Пєлотка галавнова мозґа»

http://www.proza.ru/2013/05/25/19

Чудова ілюстрація J

Про чоловічу смертність

Gazeta.ua – «В Україні збільшилася чоловіча смертність» / http://gazeta.ua/articles/life/_v-ukrajini-zbilshilasya-cholovicha-smertnist/172403 /:

… кількість самогубств серед чоловіків збільшилася з 35 випадків на 1000 осіб у попередні роки до 38,4 випадків у 2006 році.

Представник Фонду Народонаселення ООН в Україні Борис Ворник вважає, що на сьогодні необхідно говорити про те, як зберегти чоловіків в нашій країні.

За його словами, за даними досліджень, проведених у 2006 році в Україні, смертність чоловіків у віці від 30 до 44 років була у шість разів вищою, ніж смертність серед жінок, а серед чоловіків 45-59 років - у 5 разів вищою…

Таблиця Life_expectancy_stats.xlsx (джерело - http://en.wikipedia.org/wiki/List_of_countries_by_life_expectancy )

Зверніть увагу на розрив між середньою тривалістю життя жінок і чоловіків – Україна входить у першу десятку країн за цим показником.


Еволюція особистості - прихований аспект
valery_drotenko
mishok
Як відомо, еволюція особистості відбувається мірою напрацювання певних якостей (сидх), і перехід на якісно вищий рівень відбувається саме внаслідок накопичення цих сидх.
Це з одного боку. З іншого - щоб дорости до попереднього рівня ми напрацювали інші якості, частина котрих є дійсно корисними й "вічними", частина ж - конфліктує чи суперечить тим новим, котрі потрібно напрацювати. І тут відкривається інша, окрім напрацювання, частина роботи - позбування тих зайвих. Але ж нашому чоловікові "жалко викидати", бо, чомусь прийнято вважати, що "воно їсти не просить". Так і опираєшся, застрягнувши десь напівдорозі.
Хоча досвід рефакторингу програмного забезпечення вчить, що час від часу слід переглядати й міняти код (у т.ч. й викидати шматки, котрі, можливо, свого часу здавалися "просто шедеврами", особливо, якщо на них було "покладено багато крові й поту" і ще чогось).
Мабуть, все ж, варто наважитися й "повикидати все к свиням", бо діла не буде....

Відгук до першого засідання Українського республіканського клубу (05.03.2013)
valery_drotenko
Я опущу вступ, оскільки розраховую на читача, котрий так чи інакше був присутнім на заході.
Особисто я йшов на цей захід, розраховуючи, що він, принаймні, частково заповнить мої прогалини у темі; котрою я, далебі, не володію – почасти тому, що не є юристом, а тим більше – конституційним правником, але більшою мірою тому, що визначення є вельми слизьке й бачив поки що лише нечіткі, емпіричні пояснення, наприклад, чим республіка відрізняється від демократії.
Однак, те що я почув, мене не надто розрадило – пан Дацюк виставив себе обивателем (котрий, зокрема, вважає, що Схід і Захід різні, і їх ніяк не замирити). Подібний постулат ще пробачався б Винничуку чи Андруховичу[1], однак не людині, котра претендує на ґрунтовне володіння ситуацією – починаючи з цього ствердження, мені хочеться поставити під сумнів усе, що він каже – виключно виходячи з його некомпетентно-обивательського ствердження на цю тему, підсиленого «констатацією», що саме на це протистояння (мовне, я так розумію?) «витрачається 90% суспільної енергії». Bullshit! Як і подальший розвиток цієї думки, себто – прив’язування до цього протистояння потреби у федералізації. Я б позитивно відгукнувся на обґрунтування федералізму як уже давно перезрілої очевидності – необхідності надати регіонам більше бюджетної свободи та повноважень та, цілком природньо, відповідальності.

datsiuk_20130305Я не ставлю себе по один бік із запеклими націоналістами балканського штибу (а чимало наших націоналістів саме такими і є, причому, закликаючи до республіки вони мріють, насправді, про власну диктатуру) – вочевидь, саме такий націоналізм мав на увазі пан Дацюк, коли говорив про «республіканський націоналізм»; найілюстративнішим прикладом контр-продуктивності такого націоналізму є нинішня ситуація в Македонії, де дискримінація/ігнорування албанської меншини (котра ще 20-25 років тому не становила й 10% населення) та нехтування її соціально-культурним розвитком спричинила, у т.ч., її низький рівень освіти, одним з атрибутів котрого є висока народжуваність – вуаля, тепер албанців у Македонії понад 25%, і з цим (а також із утворенням Косово, котре може «відірвати» албанські анклави у нову державу) доводиться рахуватися; замість проактивного упередження нинішньої проблеми через поступове й планомірне інтегрування албанців до македонського суспільства, котре б, як мінімум, злило б їх у єдину з славомакедонцями політичну націю, а як максимум – частково асимілювало, Скоп’є тепер має собі давати раду зі зрослою радикалізацією цього люду та «задобрюванням» його  напів-мілітарних лідерів. Себто, проблема з низьким рівнем розвитку албанських анклавів нікуди не ділася, однак, тепер її вирішувати стало дорожче. Загроза для України від «республіканського націоналізму», звісно, матиме інші прояви, однак, вона існує.


Також вельми важливу проблему було озвучено – мракобісся та міфологізм пересічного українця (себто, брак аналітичності). Нещодавно мені трапився матеріал (1, 2), де висувається (і підтверджується історичними фактами) гіпотеза про те, що союз Гетьманщини із Москвою (т.зв. «возз’єднання України з Росією») мав приховану мету – виявляється, прогресивні кола козацької старшини всерйоз розраховували «провернути» такий собі проект культурної експансії/асиміляції Московії – а Україна на той час дійсно мала багату, повноцінну барокову культуру; однак, кінцевий результат, як ми бачимо, м’яко кажучи, не зовсім збігся з очікуваннями. Причин можна назвати безліч, однак, як мені все більше бачиться, на цьому полі у нас зненацька з’явився конкурент, якому ми, врешті-решт, програли. Конкурентом цим виявилися німецькі впливи, принесені через той вельми демографічно вузький, однак, вирішальний канал, котрим виявилася все більше етнічно німецька монархічна династія московитів. Іншими словами, дисципліна, ремесло, точний розрахунок та заощадливість виграли у нехлюйства, забобонності, наївного казкарства і надмірної імпульсивності, якою б відвагою чи «характерництвом» ми не намагалися компенсувати першу групу наших національних «чеснот». Починаючи з реформ Петра I та засилля німців (байдуже, були то власне німці, чи євреї-ашкенази – останні теж були носіями німецької цивілізаційної моделі), Російська імперія переключилася на «черпання Європи з перших рук», наглухо забивши натомість будь-які прямі «двері» з України до Європи (що існували раніше). Доки кожен з нас не «викосить» це мракобісся з себе й не почне демонструвати й власним прикладом нести у маси раціоналістичні/аналітичні патерни, ми й далі за інерцією програватимемо навіть «дрімучим північним медведям», не кажучи вже про решту цивілізованого світу.


Як на мене, тема є дійсно заважкою, щоб подача (навіть у виконанні пана Дацюка) не викликала претензій; однак, на початку  шановний доповідач мав більш виграшну (з огляду на цікавість теми) початкову позицію, ніж те, з чим ми опинилися за підсумками зустрічі. Замість спробувати наблизитися до конкретних шляхів і кроків, Сергій Аркадійович, що називається, вивалив «усе, що наболіло», при цьому ще й домігшись ефекту «вкидання» відомої нам субстанції «на вентилятор», який «тут же» отримав реакцію (у вигляді, напр., виступу Кляшторного, котрий ототожнює демократію з республікою). Вочевидь, потрібен якийсь список обов’язкового попереднього читання, щоб засинхронізувати знання більш просунутих на республіканській темі та абсолютно необізнаних на ній учасників клубу. Функцію провокативно-епатажного збудника інтересу до теми лекція виконала, однак, від цього роботи з упорядкування, причісування і просування республіканської ідеї не поменшало. Виклад виявився мозаїчним, з нього доводиться "визбирувати" цінні й гідні розвиту постулати. Не кожен збере її докупи за перше прослуховування, і тут, знову ж таки, причина може критися у "важкоберучості" теми...






[1] http://tyzhden.ua/Magazine/274, стаття «Галицькі дезінтегратори» (наразі ще закрита)

?

Log in